В чому позитивність агресії у тварин?
В етології термін “агресивність” означає злість, злобу, ненависть. Так її визначив знаменитий К.Лоренц. Агресія досить часто виявляється в нападі, але напад без злості, то не є агресія. Наприклад, коли вовк ловить зайця, мисливець вбиває качку або рибалка ловить рибу – це не агресія. Адже всі вони не почувають злості, ненависті чи ворожості до жертви. Агресивна поведінка супроводжується цими емоціями.
В етології виділяють агресію міжвидову та внутрішньовидову. Тварина одного виду веде себе стосовно тварини іншого виду агресивно тому, що ця тварина її чимось подразнює або загрожує самій тварині (а також її території, гнізду, потомству) або незнайома чи підозріло виглядає.
Внутрішньовидова агресія в першу чергу замінює фізичні сутички, що можуть викликати тілесні ушкодження, сутичками психологічними. Дві тварини при конкуренції за територію, їжу, самку тощо не переходять відразу до сутички, а починають один одному погрожувати, приймаючи пози загрози. Перш за все це пози, що збільшують розміри тварини – вона стоїть на витягнутих ногах, часто високо піднімає голову, розпушує шерсть, гребені або інші спеціальні вирости, надувається, намагається зайняти більш високе місце – вискочити на горбик, камінь, пеньок чи гілку. Якщо супротивник не лякається, йому демонструють зброю – зуби, пазурі, шипи, часто при цьому наглядно демонструючи їхню дію: клацають зубами і дзьобом, риють копитом, пазурами або дзьобом землю, рвуть траву, ламають гілки, дивляться в очі супротивнику широко розкритими очима, ніби оцінюючи відстань для рішучого стрибка чи удару. Ну і, звичайно, гарчать, шиплять, ревуть або виють. Тварина, яка загрожує, сама боїться загострення ситуації, але перервати сутички не може: це значить визнати себе переможеним і здатися. Якщо суперники рівноагресивні, то вони довго будуть тримати один одного вкрай напруженими. Поки врешті-решт хтось із них не витримає першим. Але тепер вихід один – щоб зняти агресивність переможця, переможеному слід прийняти позу покори. В ній все протилежне агресії. Розміри свої треба принизити – стиснутись, підігнути ноги, впасти на коліна, на живіт або спину, голову опустити, пазурі і зуби сховати, в очі не дивитись, замість загрозливих звуків видавати писк, виск і пропонувати переможцю найуразливіші місця для удару. Бачачи позу покори, переможець поступово заспокоюється і може замінити справжнє побиття ритуальним – скуйовдити волосся, поплескати лапою, штовхнути, вщипнути і т. ін.
Великий позитивний зміст всіх цих неприглядних сцен у тому, що кровопролитна сутичка замінюється психологічною дуеллю. Але перемагає в ній не сильніший фізично, не розумніший, а агресивніший — той, хто легко входить в цей стан, може довго і часто загрожувати і стійкий до чужих загроз. Нерівноцінність особин за агресивністю призводить до утворення між ними відносин співпокори, так званої ієрархії. Домінантна (найагресивніша) особина пригнічує інших. Вона відстоює і посилює своє вище положення, нав’язуючи сутички іншим і тероризуючи їх, пригнічує їх психіку. Агресивність цих останніх, пригнічена щодо домінанту, потребує розрядки. Особини-субдомінанти забезпечують її, знаходячи більш слабких і підкоряючи їх собі. Досить часто після приниження домінантом, субдомінанти зараз же біжать до своїх підлеглих особин і відразу переносять на них свій гнів. Ці нещасні, по суті, теж не кращі: вони знаходять ще більш слабких і підкоряють їх собі.
Так утворюється чітка, зазвичай пірамідальна, структура організації групи тварин. Жорстока, але дуже ефективна організація, в якій кожен знає своє місце, кожний підкоряє і підкоряється. Така ієрархічна організація групи була відкрита природним добором дуже давно; агресивність і співпокора дуже поширені в світі птахів і ссавців, вони характерні для земноводних, плазунів, риб, вони є і в багатьох класах безхребетних тварин. Звичайно, з нашої точки зору, таке рішення еволюції не є гуманним. Однак природний добір – бездушна і безжальна статистична машина, якій не властиві гуманістичні принципи. Як тільки на основі співпокори знайдена можливість утворювати впорядковані відносини, від яких популяція в цілому виграє, значить, ця можливість буде використовуватися.
Вроджені програми агресивності та ієрархічності характерні й для людини. В дитячому віці хлопчики дуже багато часу і сил витрачають на визначення своєї ієрархії. Саме хлопчики, бо дівчатка складної ієрархії не утворюють, тому що у приматів особини жіночої статі, як правило, не конкурують з самцями за ієрархічний ранг.
Для деяких хлопчиків боротьба за ієрархічний ранг дуже важлива, вони готові заради неї на будь-які втрати, побиття, готові, щоб утвердити свій ранг в очах інших, на найнебезпечніші для себе вчинки. Психологи називають таких людей природними лідерами, а етологи – потенційними домінантами. На жаль, в групі, що формується стихійно, домінантом зовсім не обов’язково стає найбільш видатний за людськими якостями хлопчик. Ієрархічна побудова людських груп відбувається на всіх рівнях їх організації. І оскільки домінантом таких груп може стати людина з дуже небезпечними для суспільства ознаками, то, розуміючи цю небезпеку, розум у боротьбі з інстинктом протиставляв йому одну ідею – ідею рівності всіх членів групи. Її втілювали по-різному. Однак практика довела, що найбільш прийнятним є шлях, за якого неуникність ієрархічної побудови приймається, як того вимагає біологічна сутність людини, але замість стихійних ієрархів провідне положення займають люди, вибрані або призначені групою з врахуванням їхнього розуму і моралі.
